Державотворення як визначальна складова сучасного та майбутнього у розвитку України

Державотворення як визначальна складова

сучасного та майбутнього у розвитку України

Складно, важко, алебезупинно український народ йдешляхом розбудови своєї демократичної держави. Вдемократичному суспільстві влада всебільше орієнтована на участь громадянина в політичному житті країни. Адже демократія - це влада народу, яказмінюється народом ідіє в інтересах лише народу. Проте в Україні поки щоне сформована сучасна нація,відсутня повноцінна політична еліта, якаспрямована взяти відповідальність за суверенізацію та самостійний сталий розвиток української держави.

Україні потрібні сучасні свідомі громадяни, залучені дорозвитку тавідстоюванні інтересів своєї держави. Вони мають бутидостатньо компетентні, щоб бути повновартими носіями ісуб’єктами державно-владних відносин.

Україна найбільша за територією країна Європи. За чисельністю населення вона наближається до Франції – однієї з найрозвиненіших країн світу.Проте політичні права українців як нації мінімальні, і не лише наєвропейській арені, алей у власній державі. Для порівняння - чимало малорозвинених країн Африки користуються повним суверенітетом вже досить давно – з середини XX ст., - Україна жпроголосила свою незалежність на початку 1990-хроків. Цякричуща несправедливість є загадкою історії, що спонукає пильніше розглянути минуле, якетак часто лишалося позаувагою іще частіше піддавалося викривленню і просто не знаходило розуміння у сучасників.

Вивчаючи історію України, можна побачити багато проблем розвитку українського суспільства. Одна зних - цевідсутність в українців на протязі тривалого часу власної держави. Якщо заснування та зміцнення власної держави є переважною рисою історії більшості народів, тоцього неможна сказати про українців. Їхні невдачі у спробах здобути самостійність показують ті недоліки українців, які існували та існують по теперішній час. Українське минуле – це, головним чином,історія народу, змушеного боротися завиживання і розвиток поза впливом тієї чи іншої цілком сформованої держави. Відслідковуючи процес державотворення в Україні здавніх часіві до сьогодення, стає більшповною ізрозумілою складна ісуперечлива картина минулого, яку можна відтворювати нескінченно…

Однією з основ будь-якогосуспільного розвитку єспосіб виробництва матеріальних благ. Самевін визначає політичні, соціальні, духовні, моральні та інші процеси життя в суспільстві. Держава єформою суспільного життя, системою соціального управління, що забезпечує цілісність суспільства, його нормальне, стабільне функціонування, тому виникнення держави обумовлено відповідними потребами у формуванні відповідного рівня соціального життя. У міжнародному значенні державу розглядають як суб’єктміжнародних відносин, якєдність території, населення і легітимної влади.

Державотворчій процес всучасній Україні потрібно розглядати, опираючись на історичне минуле української нації. Перш завсе – це територія, на якій формувалася українська нація. Цебезумовний вплив природи краю на зародження і розвиток в ньому суспільного життя. Яквлучно висловився російський історик Ключевський, сила, яка тримає в своїх руках колиску кожного народу, цеє природа його землі.

Як показує історія - український народ єавтохтоном на своїй землі. Предки українців оселились майже натій самій території, на якій і сьогодні живуть їхнащадки. Український народ живе натериторії, яку здобув з початку свого розселення в східній Європі, дуже мало поступившись територією чужим народам. А ті нові території, що він здобував, булипродуктом колонізації порожніх, незаселених просторів, з яких не було потреби когось усувати чи проганяти. Отже, український народ був не завойовник, а лише мирний колонізатор та освоювач новоїземлі.

Протягом століть формувалась українська нація, долаючи перешкоди, труднощі, відвойовуючи свою територію від багаточисельних завойовників як зі Сходу, таі з Заходу. Булив історії України ічорні сторінки, пов’язанітакож із діями самих українців, коли не було злагодженості, коли відбувалась боротьба за владу, за вплив, коли саміукраїнські гетьмани роздирали Україну на шматки… Територія України постійно перебувала під впливом то однієї, то іншої держави, абонавіть входила до складу різних держав. Тим самим, український народ частознаходився по різні боки кордону. І не було єдності, небуло цілісності української нації. Щоі зараз, вже в сучасній Україні, продовжує відігравати роль, колинаселення різних територій фактично розділене в своїх національних уподобаннях, політичних переконаннях та економічних інтересах.

Але все ж таки українська держава відбулась, коли в1991 році булапроголошена незалежність України. Доцього напротязі десятиріч територія України входила до Радянського Союзу якодна зп’ятнадцяти республік. Формально це була республіка з вищими законодавчими та розпорядними органами влади.В той час не було своєїекономічної системи, грошової одиниці, політична структура була підпорядкована центру – тобто Москві.

Новий етап творення державності України розпочався саме з проголошення Акту Незалежності 24 серпня, та підкріплення її на всенародному референдумі в грудні 1991 року, колитакож булообрано іпершого Президента в історії сучасної України, яким ставЛ.Кравчук.

Утворення незалежної української держави почалось в дуже складних умовах – перш завсе – економічних, коли зполиць магазинів зник товар, продукти, почався тотальний дефіцит. Алевже тоді стало зрозуміло, що Радянський Союз неможе надалі існувати і край необхідно було здійснити перехід від статусу Союзної Республіки з обмеженим суверенітетом до статусу самостійної держави. Україна вибрала мирний еволюційний шлях утвердження своєї державності. Він передбачав реформування існуючих органів влади і утворення нових, яківідповідали б потребам незалежної держави.

За короткий період існування незалежної України булоприйнято значну кількість найважливіших законодавчих актів. Інайважливішим підсумком законодавчої діяльності стало прийняття 28 червня 1996 року Основного Закону Української держави – Конституції.

Прийняття Конституції завершило стадію невизначеності в побудові нашоїдержави, атакож заклало основи для її становлення як демократичної, соціальної, правової держави. Однак процеси державного будівництва в Україні ще продовжуються, бо, як показує історичний досвід, у всіх без винятку країнах вонизаймали досить тривалий відрізок часу.Залишається невирішеним цілий рядекономічно-політичних і соціальних проблем, якіпоки щоне мають свого практичного і законодавчого вирішення.

Україна, здобувши незалежність, отримала історичний шанс – побудувати свою новітню, сучасну державу таінтеґруватися до постіндустріальної цивілізації, що наразі починає формуватися у провідних країнах світу.На жаль, доводиться констатувати, що Україна, успадкувавши від минулого комуністичного режиму архаїчно-індустріальну суспільну свідомість, неефективну ресурсомістку, енергоємку економіку та вкрай занедбане довкілля, зароки незалежності не змогла подолати негативні тенденції свого попереднього розвитку. Навпаки, посилюється невідповідність між інтересами країни таїї економікою, яка дедалі менше працює на суспільство, орієнтуючись переважно на виробництво сировинних продуктів, а її ресурсоємність, затратність і екологічна шкідливість навіть зростають. Водночас, країна скотилася в глибоку йзатяжну економічну кризу, що супроводжується виникненням нових небезпечних соціальних проблем, такихяк величезне соціальне розшарування суспільства та масова бідність населення.

Такий розвиток нашоїкраїни абсолютно несумісний із сучасними тенденціями в розвинених країнах світута ще більше відкидає Україну на узбіччя світових процесів.

Україна як країна із перехідною економікою має одночасно вирішувати складні завдання інтеґрації в світову економіку та впровадження принципів сталого розвитку. Останнє десятиліття характеризувалося прискореною ґлобалізацією світової економіки, передусім у галузях світової торгівлі, інформаційних технологій, іноземних інвестицій та ринку капіталу. Ґлобалізація надає нові можливості для досягнення сталого розвитку, але водночас створює і нові проблеми. Вплив ґлобалізації на країни, що розвиваються, та країни з перехідною економікою є нерівномірним.

Економічні показники України виглядають дуже невтішно тасвідчать, щоїй наразі не вдалося скористатися перевагами ґлобалізації, і вона поки щозалишається поза сферою її позитивів. Глибока структурна деформація та величезні цінові диспропорції, технологічне відставання більшости галузей, успадковані з часів СРСР,призвели дозначних проблем при входженні України досистеми світового господарства, що посилилися із наростанням процесу ґлобалізації.

В результаті, за період1991-2009 рр. значно скоротився реальний ВВП,різко вирісзовнішній борг України. Розвиток зовнішньої торгівлі упродовж років незалежності був доволі бурхливим, але в результаті питома вагаекспорту товарів і послуг вВВП сягнула понад 50%, щоє характерним для країн із експортно-орієнтованою економікою. Однак цевідбулося передусім за рахунок занепаду внутрішнього ринку і споживання та створило небезпечну залежність економіки України відкон’юнктури світових ринків. Що і мало негативні наслідки для України під час світовою кризи2008-2009 рр. Крім того – сформувалася яскраво виражена сировинна спрямованість експорту, щосуттєво знижує його ефективність, відбувся занепад високотехнологічних галузей промисловості. Частка матеріало- та енергомістких галузей вукраїнському експорті сягнула близько 60%, причому 40% відусього експорту припадає на продукцію лише однієї галузі - чорної металургії, яка і дає основні валютні надходження в державі. Структура експорту продовжує погіршуватися і далі, що ставить економіку України вще більшу залежність від зовнішніх чинників іможе загрожувати національній безпеці держави.

Водночас, збільшення фінансових можливостей саме цихгалузей (завдяки надходженням від експорту) породжує перерозподіл на їх користь енергетичних, сировинних та фінансових ресурсів, притому щоїх зростання фактично нестворює позитивного впливу на інші галузі. Крімтого, зарахунок цих,по суті, монопольних галузей, вУкраїні формується олігархічно-кланова, напівкримінальна система влади, якавипливає ізтісної співпраці між представниками державної влади тавласниками найбільших, найпотужніших підприємств, заводів, фабрик. Тим самим владаперетворюється на частину загальнодержавної олігархічної структури, яка частково або повністю знаходиться під впливом її інтересів. При цьому інтереси робочого класу, працівників села, пенсіонерів, безробітніх та інших соціально-незахищених верств населення взагалі не враховуються. Тим самим збільшується соціальне розшарування серед населення, коли більшість людей живуть за межею бідності, а невеличка купка людей,маючи великі статки, по суті привласнили всю країну і диктують всім своїзакони тапорядки.

Ті представники влади, якітак чи інакше пов’язаніз великим бізнесом, ізахищають в першу чергу інтереси цього бізнесу, взамін користуючись їхньою фінансовою підтримкою.

Державна служба таксамо практично знаходиться на службі не народу, а на службі упредставників великого капіталу, тому що саме великий капітал і формує вищувладу вУкраїні. Іщоб не говорили пронезалежність судової системи, про непідкупність правоохоронних органів, пронеможливість впливу збоку великого капіталу або кримінальних структур назаконодавчу чи виконавчу владу – все одно вУкраїні продовжує процвітати корупція, продовжуються зловживання своїм службовим положенням чиновниками всіх рівнів. Звичним явищем сталокумівство, хабарництво, залякування, обрехування, збирання компромату, зведення розрахунків, замовне вбивство і т.п. При цьому діє найсправедливіший закон: «Правий завжди той,хто має більше прав!»

І надалі існуєпрактично абсолютна депутатська недоторканність. Депутата Верховної Ради не можна притягнути до відповідальності без згоди інших депутатів. Це абсурд! Депутати мають масу привілеїв, пільг, при цьому багато хтоз них є власниками або співвласниками великих підприємств, заводів, фабрик. Втой час, як дві третини населення країни знаходяться за межею бідності.

Молодь в Україні, навіть отримавши вищу освіту, незавжди можезнайти роботу за фахом. Перепоною у працевлаштуванні молоді часто-густо єзанадто високі вимоги до молодих спеціалістів. Приватні бізнес-структури можна зрозуміти – вони просто змушені шукати найкращих випускників вищих навчальних закладів – бо це вимога ринку,жорсткого професійного відбору. Аледля того, щоб працевлаштуватись в державні установи чизаклади, необхідно мати не лише диплом провищу освіту, але і зв’язки,знайомих, аіноді просто дати хабара. Ізрозуміло, що працевлаштовуючись саме такимчином, молодий спеціаліст, отримавши роботу, просто вимушений повністю підкорятись всім вимогам іпримхам роботодавця-чиновника, іноді ігноруючи свої службові інструкції і виконуючи вказівки свогоначальства. Поступово такий «спеціаліст» деградує якособистість, стає залежним, втрачає здатність самостійно мислити, ініціативність, принциповість. З часом він стає звичайним бюрократом, який займається паперовою тяганиною, але не спроможним вирішити інодінайпростіші службові питання і людські проблеми без вказівки згори.

Також в Україні гостро стоїть проблема розвитку малого та середнього бізнесу, безякого неможливий подальший економічний розвиток країни. В багатьох розвинених країнах саме надходження податків від малого та середнього бізнесу єосновним джерелом наповнення державного бюджету. Крімтого, малийта середній бізнес даєможливість децентралізації грошових потоків, за рахунок чоговагома частина фінансових ресурсів будезалишатися в регіонах, що буде додатковим стимулом розвивати соціальну інфраструктуру в областях.

Нажаль, перекоси вструктурі економіки країни вбік переважання важких, інодідуже матеріаломістких та енергоємних, часто екологічно небезпечних, шкідливих виробництв, негативно впливає наподальший економічний розвиток, наумови життялюдей.

Відповідно, перехід України до сталого розвитку має одночасно забезпечити економічне процвітання, екологічний баланс тасоціальну справедливість. Досягнення цієї метивимагає провідної ролі в цьому процесі суспільно відповідального та сучасно мислячого національного бізнесу, аважливою складовою цього переходу маєстати загальнодержавна бізнес- стратегія.

Оскільки Україна успадкувала з радянських часів переважно неефективні, ресурсовитратні та екологічно брудні виробництва, концепція науково-технічної, соціально-орієнтованної ринкової економіки є вкрай необхідною і могла бдопомогти українським підприємствам зрозуміти перспективні шляхи їхвиживання та подальшого розвитку вумовах ґлобального ринку.

Крім того, проведення ефективної державної політики всфері оподаткування, ціноутворення, субсидій істандартів, гармонійно поєднувала б економічні, ресурсні таекологічні аспекти виробництва, що буде можливим лише в разі активної участи національного бізнесу впроцесі вироблення збалансованої політики таприйняття відповідних державних рішень вУкраїні.

На жаль, заостанні рокиукраїнський номенклатурно-олігархічний бізнес виявився абсолютно неадекватним сучасним тенденціям та змінам, щовідбулись у світовій економіці. В діях керівників вітчизняних великих підприємств, більшість яких знаходиться у власності олігархічних структур, переважає вузько егоїстичний і тимчасовий підхід, спрямований передусім на швидке отримання надприбутків, коли невраховуються довгострокові перспективи та наслідки в майбутньому. Більшість крупних українських бізнесменів заклопотані в першу чергу визискуванням особистого прибутку зархаїчної індустріальної бази, щозалишилася від часів СРСР, йслабо переймаються пошуком шляхів їїмодернізації та стратегії її перспективного розвитку.

Нажаль, поки щонема середукраїнських промисловців та підприємців глибокого усвідомлення того, щов сучасному світі кращіресурсні таекологічні показники підвищують конкурентноспроможність бізнесу насвітовому ринку, зокрема полегшують доступ навеличезні ринки розвинених країн, не говорячи вже про внутрішній український ринок.

Крім того, требавизнати, що,незважаючи на особливу актуальність для України існуючих проблем, ідеологія сталого розвитку не набула вУкраїні достатнього поширення і не знайшла належного відображення ні у суспільній думці, ніу державній політиці, ніу господарській практиці.

Зокрема, навіть тізаконодавчі акти, якіприймаються у Верховній Раді – вищому законодавчому органі держави, і направлені на підтримку національного виробника, малого тасереднього бізнесу, незавжди маютьпідтримку з боку владних структур і втілюються в життя.

Також необхідно розглядати і приймати економічні, соціальні, технологічні і екологічні рішення зурахуванням необхідного їх ув’язування в єдину комплексну систему розвитку наоснові перспективної стратегії України ХХІстоліття.

Сучасне державне будівництво не можливе безусвідомлення того, щовідбувається в світі, без розуміння всіх тенденцій світового розвитку, беззрушення всвітоглядних та ціннісних орієнтирах. А недостатній рівень поінформованости всіх верств населення про характер існуючих проблем та архаїчно-індустріальна суспільна свідомість не сприяє формуванню соціального замовлення на якісно нову стратегію розвитку, спрямовану в майбутнє.

В решті решт,має бути визначена національна стратегія розвитку суспільства, що базується на збалансованості економічних, соціальних та екологічних чинників. Такожпотрібно широке залучення громадськости та бізнесу до процесу прийняття рішень іпрактичної діяльности у цій сфері, боактивна участь у цій справі на паритетних засадах усіхсекторів суспільства є одним ізвирішальних чинників сталого розвитку країни.

Нажаль, поки щоправлячі колаУкраїни, щов більшості своїй представлені колишньою радянською номенклатурою, упродовж роківнезалежности проявили своюабсолютну нездатність успішно вирішити завдання мобілізації суспільства для край необхідної модернізації та переходу до економічного розвитку, інавіть осягнути та сформулювати цю стратегічну перспективу.

Без досягнення загальнонаціонального консенсусу та негайного прийняття відповідних державних рішень Україна вже в близькій перспективі може зіткнутися з важко вирішуваними проблемами, які можуть поставити під загрозу її існування як незалежної держави.

Державотворчі процеси, щовідбуваються в Україні сьогодні, зокрема події осені 2004 року,коли відбулась так звана «помаранчева революція», і подальше розмежування суспільства, неможливість, або скоріше небажання представників деяких політичних сил сконсолідувати країну, аіноді спеціально спрямоване розшатування суспільства, нав’язування неприйнятної ідеології, спроби змінити історичне минуле, підміна понять та принципів, штучне роздмухування мовної проблеми – все це лише гальмує іуповільнює і без того досить примарний розвиток України, додає ще більше соціально-економічних проблем, дестабілізує ситуацію в державі, ділить суспільство за географічно-політичною ознакою.

Проблема національного виживання з урахуванням сучасних світових тенденцій, і в першу чергуґлобальної тенденції до переходу на засади сталого розвитку, має стати домінуючою в державній політиці нанайближчу та довгострокову перспективи.

Водночас, адаптація до української специфіки, запровадження новітніх наукомістських технологій в виробництві, державне управління на демократичних засадах, вироблення адекватної стратегії розвитку країни в ХХІ столітті дасть надійні дороговкази в майбутнє. Практичне ж впровадження цієї стратегії дозволить не лише об’єднати наявні в суспільстві та державі ресурси дляподолання існуючої економічної та політичної кризи, ай надасть процесу реформ в Україні тамодернізації її економіки осмисленого і перспективного характеру.

Зрештою, саме перехід до стратегії сталого розвитку дозволив би Україні вписатися в сучасний світовий іцивілізаційний процес тавизначив биїї місце в майбутньому світі вкогорті йогопровідних націй.

Сергій Сімутенков, смт Білокуракине, Луганська область